News

Нічого про нас без нас. Це гасло було слоганом демократичного устрою в Запорізькій Січі. Козаки його запозичили в польської шляхти, що мала неймовірний вплив у Речі Посполитій, яка хоч і була монархією, але королю доводилося рахуватися з думкою сейму. Цей фундаментальний принцип нині все частіше звучить в українському публічному просторі. 

Справа в тому, що для задоволення чиїхось потреб необхідно їх не лише знайти, а й розуміти. Часто буває коли ми впевнені, що знаємо, як краще для когось і можемо самі допомогти. Однак, як кажуть, благими намірами вимощена дорога до пекла. Можна «вбити» багато сил та ресурсів, а на виході усе це не стане помічним.

Чотири складові пошуку рішення

Втілення будь-якої ідеї (вирішення проблеми), повинно базуватися на аналізі за участі представників цільової групи. У цьому переконана Олена Матвійчук, фасилітаторка зустрічі «Соціальна інтеграція та адаптація внутрішньо переміщених осіб в громадах: що можемо робити разом?». 

Для цього вона пропонує використовувати так званий підхід «чотирьох П»: «Це проєктний підхід, який базується на чотирьох пунктах: проблема, потреба, продукт, план». 

«Проблема, — пояснює експертка, — це завжди щось негативне, чого  не вистачає — фактично це така скарга, на що нарікають люди (погані дороги, проблема з освітленням тощо). Проблема стосується цільової аудиторії. Нею можемо бути й ми самі, але якщо вона стосуватиметься виключно нас, то швидше за все, вона не матиме якогось ефекту на громаду. Тому, коли ми кажемо про проблему, то потрібно її ще звірити з цільовою аудиторією, тобто, тими людьми, яким це так само болить».

А цільова аудиторія безпосередньо пов'язана з другою «П» — потребою.

«Цю другу «П» потрібно спочатку дослідити, бо в нашої цільової аудиторії є ряд своїх потреб, розуміння яких веде до третьої «П» — Продукту», — розповідає Олена Матвійчук.

Продукт в даному випадку — це рішення. Рішення, яке в короткостроковій перспективі, тут і зараз, має розв'язати проблему (те, що зараз болить), а в довгостроковій перспективі задовольнить потребу. 

«От наприклад, якщо ми говоримо про сміття на вулиці чи в парку, то його тут і зараз має не стати, а в майбутньому воно не повинно з'являтися. Тобто, плануючи, ми повинні розуміти, що також має бути задоволена якась потреба людей. Наше рішення повинно бути не просто — провести толоку, а має змінити щось на системному рівні, щоб більше там не смітили (встановити додаткові смітники, тощо)», — підсумовує фасилітаторка.

Розуміючи потреби ЦА можна давати різні варіанти продукту/рішення. Визначивши та зрозумівши всі чотири «П» можна планувати справді ефективні заходи. 

Бути ВПО чи стати новим мешканцем громади?

За міжнародними оцінками кількість внутрішніх переселенців в Україні нині сягає семи мільйонів людей. Ця цифра постійно змінюється. Однак, українські експерти визнають, що після початку великої війни ми зіштовхнулися з тим, що облікувати точну кількість ВПО практично неможливо. Багато хто просто не реєструється, бо впевнений, що це все ненадовго і вже невдовзі зможе повернутися назад.

З іншого боку і самі громади, які приймають переміщених осіб, часто-густо не вбачають у них своїх майбутніх членів і не розглядають їх як ресурс для розвитку цих громад. Тож питання інтеграції вони вважають не на часі й залишають його поза своєю увагою.

Ця проблема існує не перший рік, адже внутрішні переселенці з’явилися не вчора і навіть не минулого року. Ще в 2014-му мільйонам українців довелося покинути власні домівки, але за цих 9 років на державному рівні не було напрацьовано алгоритму дій ані для органів влади, ані для приймаючих громад, який би сприяв інтеграції. 

Тож, на думку Олени Матвійчук, не останню роль в напрацюванні таких механізмів повинен відігравати громадський сектор. Однак, до процесу мають бути залучені всі сторони.

«Державні програми розробляються для того, щоб задати певні стандарти та, щоб з держбюджету були закладені кошти. Але кожна область і громада має свою унікальність і на це важливо звертати увагу», — зауважує експертка.

Окрім того, вона наголошує, що працюючи за цим напрямком варто пам'ятати, що інтеграційні заходи — це не про те, що ми робимо щось для нових мешканців (ВПО), а це означає, що ми робимо щось спільно для усіх. Має бути вклад, як місцевих мешканців, громади так і вклад нових мешканців. 

«Саме такі формати можуть, як на мене, спрацювати найкраще, бо  вони будуть відповідати і запитам мешканців, і при цьому не виокремлюватимуть ВПО як іншу категорію людей, адже згідно із дослідженнями, саме такий поділ призводить до наростаючої агресії», — пояснює спікерка.

Гуртом і механізми інтеграції легше розробляти

Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Розбудова соціального капіталу громадських ініціатив в українських регіонах», який реалізується Київським Діалогом за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.